Учасник АТО Володимир Бобик: «Найкраща мотивація – сім’я»

Володимиру 43 роки, з них рік він прослужив в зоні АТО, де отримав травму спини. З того часу вже четвертий рік він активно бореться за можливість ходити. Важко повірити, але з поміж інших, навіть цілком здорових людей, Володимира чітко вирізняє те, що, не зважаючи на всі труднощі, йому вдається залишатися справжнім оптимістом з доброю вдачею та радісними, сповненими життя очима. У госпіталі боєць проходив реабілітацію два місяці, і ми вирішили, що просто зобов’язані поспілкуватися з ним у інтерв’ю.

Володимире, розкажіть, будь ласка, трішки про себе.

Сам я приїхав з Одеської області Подільського району, село Куяльник. До мобілізації працював в Котовській дистанції захисних лісонасаджень. З лютого 2015 року проходив службу в ЗСУ в другому баті 95-ї бригади ВДВ. Травму було отримано в Старій Авдіївці, спочатку вона ніяк не проявлялася, просто був великий синець ззаду на спині. Згодом воно проявило себе і у грудні 2015 року я потрапив до госпіталю в Миколаїв. Далі забрали до Одеси, потрібно було зробити складну операцію, за яку там не взялися.

В Києві в Інституті нейрохірургії імені Ромоданова вже у 2016 році зробили дві операції, після чого я пробув там ще місяць. Потім я поїхав в Київський міський госпіталь в Пуща-Водицю, реабілітаційний центр в Яворів, Рівненський обласний госпіталь, знов приїхав до Києва, потім поїхав до Харкова в відомий Український науково-дослідний інститут протезування, де пройшов дуже хорошу реабілітацію.

Потім був в Америці на реабілітації – п’ять місяців в Лос-Анджелесі по запрошенню української діаспори. Дуже сподобалося, побачив великі американські міста, там було багато наших українців, чим я був здивований. Всі вони дуже добрі люди. Коли дізналися, що приїхав поранений солдат, дуже добре віднеслися.

Потім звідти я прилетів в Україну, знов у госпіталь у Пущі-Водиці, потім на чотири місяці приїхав додому, бо за три роки я ні разу не був вдома. Сім’я дуже зраділа, особливо діти. Все було чудово, але треба лікуватися, і довелося їхати далі. Моя знайома подзвонила і сказала, що знайшла госпіталь в Київській області в Циблях. Я відразу погодився сюди приїхати.

Як проходить реабілітація в нашому закладі?

Перше моє враження – дуже велика територія, дуже все гарне. Сам госпіталь дуже хороший, тут чотири корпуси, дуже великий зал для занять спортом, чудові лікарі, справжні фахівці. Мені дуже подобається.

Коли я був в інституті протезування, мені зробили артези, я в Харкові ходив. Коли приїхали сюди, такого не було. Ми вирішили це питання, зробили саморобні бруси і почали займатися ходьбою, потім ставили м’ячик , щоб я міг ним набивати. Спочатку було тяжко, бо тут не гладенька підлога, а шерстяна, але потихеньку удар став сильніше.

Взагалі мій день у госпіталі починається з 8-ї ранку. Я встаю, вмиваюся, снідаю, проходжу процедури CPM-терапії – спочатку для гомілковостопового суглобу, колінного, потім один масаж, другий масаж… Після обіду йду на реабілітацію. Зі мною займаються спеціалісти фізичної реабілітації Лариса Петрівна і Сергій Олександрович. Вони розробляють ноги, суглоби, все це дуже тяжко, їм все доводиться робити своїми руками. Вони займаються зі мною більше години. Ми працюємо і з м’ячами, і робимо розробку руками, мене перев’язують еластичними бинтами і я стою біля шведської стінки. Після цього йду в спортзал і там ще дві години займаюся. Після вечері в мене постійно «марш-бросок» – кожен вечір я їжджу від дверей нашого корпусу і до траси, це десь два кілометри в одну сторону і в другу. Тут дуже гарне озеро, чудове повітря, погуляю по території, а потім вже йду готуватися до сну.

Як би Ви охарактеризували роботу госпіталю?

Такі заклади, як цей, дуже потрібні. Є різні учасники бойових дій – з психологічними травмами, багато хлопців таких, як я. Дуже гарна територія, тут дуже приємно знаходитися, ти стаєш ніби одним цілим з природою. Це дуже позитивно впливає на людину. Важливо, що тут є необхідна база, багато різних процедур. Думаю, найближчим часом тут буде ще більше людей, сподіваємося, буде ще більше різноманітного реабілітаційного обладнання, котрого ще не вистачає. Заклад має хорошого директора Юрія Олександровича, дай Бог йому здоров’я. Приймає всіх хлопців – як нас, атовців, так і афганців, чорнобильців, ветеранів Великої вітчизняної війни, до всіх відноситься дуже гарно. До нас постійно приходить і питає, як у нас справи, дуже хороша людина і професійний керівник.

Що Вам допомагає боротися і йти далі?

Скажу одне. У мене батька немає, і зі сторони жінки батька немає. У нас з жінкою лишилися лише матері. Я знаю, що моя мати вже немолода, і у нас з дружиною двоє дітей. Мотивує все це. Мені треба ростити дітей, піднімати їх. Я розумію, що зараз у них батьківської уваги дуже мало, і на цьому є величезна мотивація. Так, доводиться потіти, багато працювати, але я знаю одне: поки я сам собі не допоможу, мені ніхто не допоможе. Тому потрібно робити все, щоб швидше повернутися додому, бути біля своїх рідних та близьких, біля дітей і жінки.

Що б Ви побажали Україні?

Хочу побажати одного: щоб найближчим часом закінчилася ця війна, всі хлопці живі й здорові повернулися додому, тому що кожного жде своя родина. Щоб у нас все було добре, щоб поля були в житі, щоб було у нас багато роботи, щоб ми завжди одне одному посміхалися, ростили своїх дітей, любили і було все у нас добре.

Related Posts

Залишити коментар