Учасник АТО Олег Томак: «Після демобілізації головне – рухатися далі»

Він посміхається та впевнено дивиться в майбутнє – майже за рік у зоні АТО навчився ніколи не здаватися та не опускати рук. Не дивлячись на пережиті жахи війни, 30-річний боєць 93-ї окремої механізованої бригади Олег Томак з позивним «Дніпро» не втратив життєрадісності та жаги до життя. Про свій бойовий шлях та будні після АТО захисник розповів нам, перебуваючи на реабілітації в Українському державному медико-соціальному центрі ветеранів війни.

–З чого почався Ваш бойовий шлях?

–Це важко назвати бойовим шляхом. Це почалося 10 вересня 2015 року, коли, вийшовши зі зміни військкомату, нам сказали, що ми поїдемо просто на навчання. Приїхавши вже 12 вересня в Красноармійськ, в штаб 93 окремої механізованої бригади, ми розмістилися там, було багато людей з військкоматів. На той час у військкомати відбувалося скорочення. І нам відразу добровільно-примусово, але дали вибір: або їхати вчитися на Десну, або їхати в зону АТО.
Із 40 людей у нас у батальйон потрапили дев’ятеро, з яких п’ятеро – в третю роту. Зі мною був побратим із мого військкомату, так ми опинилися на передовій. З цього почався мій бойовий шлях.

–В яких гарячих точках довелося побувати?

–Опитне, Висота 93-18, Зеніт, Авдіївка. Думаю, цього достатньо.

–Що найбільше запам’яталося з АТО?

Запам’яталося дуже багато. Було і добре, і дуже погане, скажімо так. Серед добрих спогадів – спілкування з бойовими побратимами, особливо запам’яталося святкування Нового року. Погане – це загиблі товариші.

–Багато довелося втрачати?

–Багато – це некоректне питання, адже втрата кожної людини – це й так занадто багато, невиправно.

–Що допомагало Вам у найважчі моменти?

–Мабуть, більше за все – віра в себе, підтримка друзів, в першу чергу, які були там зі мною поруч, і те, що на моє повернення чекає син. Це було мотивацією. Цього було достатньо, щоб не падати духом і практично ніколи не мати поганий настрій.

–Що, на Вашу думку, потрібно для завершення конфлікту на Донбасі?

–Потрібно, щоб змінилося ставлення нашої влади до нас.

–Як проходила демобілізація?

–93-ю бригаду виводили з АТО у березні цього року. Нас поселили в Черкаському. У мене взагалі історія з дембелем унікальна, завжди можу чимось відрізнитися. Мої друзі – подружня пара, які познайомилися в АТО Ельдар і Марина поїхали в Дніпродзержинськ, після поранення у Ельдара були проблеми з ногою, і я, звісно, з ними. Але про це нікому не сказав, це було СЗЧ. Вихідні дні, субота, мені телефонують багато людей і кажуть: «Дніпровський, приїжджай, бо сьогодні демобілізація». Я приїжджаю, у всіх військові квитки на руках, а мого немає. І командира теж немає. Я телефоную командиру, а він мені говорить: «А хто тебе відпускав додому? Ось тому ти демобілізуєшся останнім». На той момент, коли всі вже оформляли військові квитки, у мене не було нічого – ніяких записів та документів. Командир о 17 годині віддає мені квиток, я пробігаюсь по штабу, заповнюю документи і мені одному з перших оформляють дембель, тому що мій військовий квиток просто опинився зверху. Командиру було прикро (посміхається).

–Як зустріли вдома?

–Хтось добре, хтось – погано. Люди різні. Після демобілізації важко вдома, змінився світогляд, я почав по-іншому дивитися на людей, все стає по-іншому. Після війни людина дуже змінюється психологічно. Починаєш цінувати справжню дружбу, крім того, у тебе з’являється багато спогадів, з якими треба навчитися жити.

–З якими проблемами доводиться стикатися демобілізованому учаснику АТО?

–Насправді проблем дуже багато. Почнемо з того, що ти повертаєшся додому і люди починають задавати багато питань, часто одних і тих самих. Також демобілізованим заважає бюрократія. Щоб отримати встановлені державою пільги, потрібно дуже багато, і не скрізь тобі раді. До проблемних питань віднесу і працевлаштування.

–Яким бачите свій шлях після демобілізації?

–По-перше, потрібно влаштовувати своє життя, знаходити позитивне. Але нам, хто побував у зоні АТО, це доволі складно. Але найголовніше – не опускати рук, рухатися далі. Я сподіваюся створити сім’ю, знайти гарну пристойну роботу і жити нормальним людським життям. Це мої плани на майбутнє.

–Про що Ви мрієте?

–Мрію про затишний будиночок з родиною. Мені для щастя багато не треба.

–Як проходить реабілітаційний процес?

–Вперше у цей госпіталь я потрапив у листопаді минулого року, у мене були проблеми зі спиною. Тут все відмінно, дійсно після першої поїздки сюди я почував себе здоровим, реабілітація пройшла успішно. У порівнянні з іншими медичними закладами, тут все на вищому рівні.

–І наостанок – Ваше побажання Україні у цей непростий час.

–Почну з побажання медикам госпіталю, так як вони багато роблять для нас. Я бажаю лікарям здоров’я, професіоналізму, щоб про них були лише добрі відгуки, госпіталю – щоб його репутація тільки зростала. У закладу чудовий керівник, і це великий позитив.
А всій Україні хочу просто побажати миру. На даний момент це найважливіше.

Related Posts

Залишити коментар