Учасниця АТО Катерина Авруцька: «Вічно воювати не будемо»

На свої юні 22 її красивий відкритий погляд дещо занадто серйозний та має легкий відтінок смутку. Катя бачила пекло війни, і там, де панує розруха і смерть, наперекір всьому рятувала життя. Всерйоз жертвуючи своїм. Війна змусила її поєднати в собі майже непоєднуване – природні жіночність та ніжність з неабиякою мужністю та відвагою. І в той час, коли дівчата її віку везли на згадку сувеніри з подорожей, вона робила собі татуювання як пам’ять про зону АТО. Ми поспілкувалися з Катею під час проходження нею реабілітації.

Катю, яким було твоє життя до АТО?

Навчалася в Богодухівському медичному коледжі, гуляла як всі, розважалася, жила повним життям (сміється).

Як прийняла рішення поїхати в зону АТО?

На четвертому курсі ми проходили практику, і в нас, як за звичай, були такі щоденники, які по завершенні практики ми одвозили в Центр екстренної медичної допомоги Харківської області. Як в нас часто буває, хто заплатив гроші, той потрапив на роботу. Для мене на той час, на 2016 рік, це була непідйомна сума. Тому я прийняла рішення піти в АТО. Мені було 19, батьки нічого не знали. Для них була офіційна версія, що я їду в Балаклію на швидку допомогу.

А що сказали, коли дізналися?

Не кричали, мама просто взялася за голову, спитала: «Це що таке?», а тато сказав, що значить так мало бути.

В яку частину ти потрапила?

25-й окремий мотопіхотний батальйон «Київська Русь», добробат. Пробула два роки, у 2018 році повернулася.

Розкажи про свій бойовий шлях.

Світлодарська Дуга — двічі, Клінове, Калінове, Попасна, і стояла біля Новолуганського. Скрізь — нульова лінія.

За чим ти йшла на війну? Яка твоя мотивація?

Ось ходять мужики, розповідають, які вони класні воїни, але на словах — це одне. Диванних воїнів багато, правда? А коли доходить до діла, всі замовкають. Тому завжди мотивувала думка: «Хто, якщо не я?».

Пригадай свій перший день в АТО. Які емоції виникали?

Поїхали ми в штаб, підписала я контракт, цього ж дня був перший у моїй практиці поранений боєць.  У нього було осколкове поранення голови. Ми виїхали, в полі у нас заглохла машина і почався обстріл. Нас вивезли на одній машині з пораненим, а вже потім завели ту машину і вивезли її. Це було за Світлодарською Дугою, ближче до Новолуганки.  Чесно, відчуттів ніяких не було, лише думки, щоб пораненому не стало гірше.

Як до тебе ставилися бійці?

Все було нормально. Там нема такого поняття: «Ти -баба, повинна допомогти нам попрати речі чи приготувати їжу». Ми робили все разом. Відношення було нормальне, однакове до всіх, всі поважали одне одного. Разом готували їжу, або по черзі, розподіляли обов’язки, той те робить, той – те.

Як ви морально одне одного підтримували в плані українського братерства?

Жарти, приколи, розповідали історії із життя, смішні моменти.

Чи часто воїни проявляли свою симпатію до тебе, чи в умовах війни було трошки не до того?

По різному було, в основному, щоб підняти настрій і змусити посміхнутися. А так, скоріше не до того.

Що для тебе було найважчим на війні? 

Найважчим було, коли на третій день моєї служби привезли хлопця молодого «двухсотого». Це було найважче, дуже важко в моральному плані. Перші «трьохсоті» також: у тебе виникає відчуття жалібності, ти дуже хочеш їм допомогти. Це також давило на психіку, та з часом звикла.

Чи багато друзів забрала війна?

На превеликий жаль, багатьох…

Що тобі допомагало впоратися в найтяжчі моменти?

Підтримка людей, які були поруч.

І все ж таки, що змусило юну вродливу дівчину йти в саме пекло війни?

Скоріше відчуття сорому за мужиків, які ховаються вдома.

Як проходить адаптація до мирного життя?

Якщо чесно, печально. Про що ти хвилюєшся на війні? Щоб вижити, щоб не підстрелили, прикрити спину і допомогти. А тут, у мирному житті, ти переживаєш за те, що тобі вдягнути на дискотеку, що той хлопець тебе «відшив», і так далі… Перші місяці після повернення взагалі було дуже важко. А потім звикаєш. Навколо мене мій маленький світ, а на решту я не звертаю уваги. Після АТО в мене почалися миттєві спалахи агресії. Злість, агресія, гнів… В таких ситуаціях я намагаюся стримати себе, мовчки розвернутись і піти.

З якими головними проблемами стикаються учасники АТО після повернення зі служби?

Більша половина учасників АТО говорять про труднощі адаптації, багато хто хоче повернутися назад. Ось у мене знайомий прийшов, побув вдома, робити нічого. Він опустив руки, навіть не намагався щось зробити – знайти роботу, якось налагодити життя. Хоча він сам адвокат за освітою. Не вийшло раз, не вийшло другий, — і він «плюнув» і поїхав назад в армію. Звичайно, тяжко, обстріли сняться, я розумію. Але ти маєш адаптуватися, за тебе це ніхто не зробить, вічно ж воювати не будеш.

Чим займаєшся зараз?

Виховую сина, працюю лаборантом на молокозаводі, спілкуюся з волонтерами у своєму місті. Вони робитимуть виїзд у зону ООС, планую з ними з’їздити. Моя бригада робитиме передислокацію, теж до них поїду. Як затягнуть мене, може підпишу ще контракт на рік або півроку.

Тягне туди?

Чесно, так. Дуже тягне.

Як тобі госпіталь?

Взагалі відмінно, гарне ставлення, гарне лікування. Я лежала в інших госпіталях, мені є з чим порівняти. Тому тут просто чудово. Для нас дуже важливо повертати втрачене здоров’я, і тут це роблять якісно та професійно. Чудово, що є лікарі, яким можна довіритися. Крім того, є, чим зайнятися, є, де пройтися, погуляти, погода хороша. Просто ідеально, природа красива. Вчора ходили плавати на річку, вода така тепла, взагалі класно. Наступного року також приїду.

Що ти вважаєш своїми позитивними сторонами, а що – негативними?

Напевно, позитивна сторона — те, що не люблю робити і говорити щось за спиною, я люблю, щоб усе було справедливо. А негативна — напевно те, що є багато ситуацій, які виводять мене із себе, і я себе не контролюю, не можу промовчати, коли треба.

Які цінності ти найбільше цінуєш в людях?

Чесність, щирість, коли людина проста, без всяких там понтів.

Які якості хочеш передати сину?

Хочу одного: щоб він ніколи не робив так, як хоче хтось. Хочу, щоб робив так, як підказує йому серце, а все інше, я думаю, буде.

Катюш, що для тебе материнство?

Перш за все, — правильно виховати малого, забезпечити його абсолютно всім, щоб він не потребував нічого, і нікому не давати свого хулігана в образу. Але, щоб і він не ріс малим задиракою.

А як материнство змінює жінку?

Ну з’являється та людинка, заради якої ти готова зробити все, віддати все, той маленький смайлик, який однією своєю посмішкою здатен підняти тобі настрій і не дати опустити руки, той, заради кого хочеться жити.

Про що ти мрієш?

Про що я мрію? Щоб Донецьк став наш, Луганськ, Крим… І щоб оті всі падлюки, які зрадили нашу країну, на колінах стояли і просили прощення. Не даремно ж наші хлопці гинули.

Що побажаєш читачам?

Всім хочу побажати найголовнішого – миру, стати всім гуртом за мир. Якби на захист стала вся Україна, війна б вже давно закінчилося, а так триває вже п’ятий рік. Хочу просто миру.

Анна, позивний «Лисиця», подруга Катерини:

 

 Катя – дуже світла, хоробра і добра людина, яка увесь час намагається своїм позитивом підняти всім настрій. А ще вона дуже любляча мама! Я можу безкінечно розповідати про неї і про те, скільки життів вона врятувала, але для цього не вистачить цілого репортажу. Це людина-позитив!

Бесіду вела Дарія ПІДГОРОДСЬКА

Related Posts

Залишити коментар