Спогади бійців – на сторінках. У медико-соціальному центрі відбулася презентація книги Римми Товкайло «Простір прихованого»

3 січня у медико-соціальному центрі відбулася презентація книги Римми Товкайло «Простір прихованого». Ця книга – воєнні спогади бійців, пацієнтів Центру, зібрані Риммою Іванівною у госпіталі рік тому.

Римма Товкайло, автор книги:

«Ця книжка – «Простір прихованого» – мені надзвичайно дорога. Не тому, що вона моя, а тому, що вона – жива, в неї є душа. І хоч на обкладинці одне ім’я, моє, книжка промовляє багатьма голосами. Це колективна праця, до якої причетні всі мої співрозмовники у Циблівському шпиталі – військові ЗСУ.

Презентація відбулася в рідних стінах, де книжка народилася рік тому. Невеликий, дуже затишний і ошатний конференц-зал заповнили військові, і серед них двоє (!!!), у чиїх розповідях сотні людей впізнаватимуть себе, своє світовідчування, погляди на життя. Віталій Петровський та Володимир Семенюк…

Напевно, це вражає напрочуд сильно — коли твої слова вимовляють діти, та ще й з таким трепетом і любов’ю, так зворушливо, як те можна було почути від учнів переяславської другої школи.

Не можу не назвати їхні імена, у тому числі й тих, хто готувався до виступу, але з певної причини не зміг приїхати, — читці озвучили усі тексти, не пропустили жодного слова: Юлія Боліла, Катя Легенька, Євген Юношев, Ангеліна Мруга, Катя Гром, Марія Ковальчук, Катя Герасько, Настя Одинець, Інна Бездольна, Альона Марченко.

Зачитуючи фрагменти розповідей конкретних людей, чиї слова зафіксувала книжка, діти віддавали шану усім військовим, які воюють на фронті, бо ці люди для них Герої.

І Герої аплодували дітям стоячи. Вони зрозуміли, впізнали одне одного з першого вимовленого (і невимовленого) слова, спілкувалися інтонаціями, поглядами, паузами, доторками сердець.

Це надважливе для всіх учасників спілкування зблизило дітей та Героїв.

Дивовижно, та діти перші збагнули, про що розповідає книжка, для чого і для кого вона написана, дали їй напрямок руху до читача. Діти зрозуміли: це дуже специфічний контекст; не мемуари, не спогади як такі. Тут йдеться передусім про душу, яка за найжорсткіших обставин – на війні – здатна зберегти у собі людяність, доброту.

Діти пройшли самі і провели дорослих у простір прихованого – простір взаємної довіри та щирості, мудрості й відданості Вітчизні, в якому тільки й можна уявити стан душі наших воїнів, а ті внутрішні перетворення, які відбуваються з людьми на війні, побачити як Дорогу далеку – Дорогу звитяги і боротьби, якою йде українська армія, весь наш народ до Перемоги над ворогом.

Під час читання звучала музика Моцарта, Бетховена, Вагнера, Альбіноні, Вівальді, вона допомогла присутнім зануритися в океан смутку й радості, знайти цей безмежний океан думок і почуттів у собі. Прекрасні мелодії нагадували, що душа у кожного з нас безсмертна.

А я вдивлялася в обличчя військових і захоплювалася ними, вчилася в них і була вдячна їм за те, що вони такі є, і служать прикладом нам, цивільним, передають свої відкриття, здобутки, прозріння, уміння, досвід.

Під час презентації мені раптом відкрилось те, що переживання українських воїнів, іноді простих солдатів, співмірні з переживаннями творців прекрасної музики, якими захоплюється людство, вважає геніальними. І я ще більше утвердилася у переконанні, що якщо солдат зможе розкрити свій емоційно-чуттєвий світ, він захоче й зуміє правдиво розповісти про себе, своє життя, Україну, про всіх нас. Український солдат має у собі те, що робить його цікавим,  – безсмертну душу.

А світ української душі, Український Світ, – це світ високої Культури й Духовності, світ Краси і Любові. Перемогти в гібридній війні значить зберегти в собі Український Світ, перебувати у ньому, підтримувати його в собі.

Презентація книжки в госпіталі виявилася для мене подією, не менш важливою, ніж сам факт виходу її в світ. Я переконалася: книжка викликає співпереживання. Це напрочуд важливо мені як автору. Вже сподобається вона кому / не сподобається – десяте діло, та й яке це взагалі має значення? Друковане слово, література не для того, щоб розважати, а щоб спонукати думати, відчувати.

Ні, не хлібом єдиним живе людина; вона має своє призначення, яке виконує, коли дбає не тільки про харчування, а, передусім, про гідне, повнокровне життя. Чесність, совість, моральні цінності, багатство і краса внутрішнього світу, потреба спілкування на серйозні, глобальні теми, – це те обов’язкове, що входить у поняття гідне життя, без чого ніхто не був би й не може бути вповні людиною. Заради нього – гідного людини життя – українські військові йдуть дорогою звитяги і боротьби; заради щастя буття людиною кожен з них долає нині суворі випробування і жертвує власним шматком хліба і власним життям. Не розуміти цього значить не розуміти самої суті визвольних змагань і мети, яку переслідує наш народ на всіх видимих і невидимих фронтах війни, яка триває століттями.

Однак, все має завершення, й війна також. Наша мета – Перемога, торжество справедливості на землі. Ми наближаємо її, свідомі того, що Україна – не просто країна, де ми народилися і живемо. Україна – наша Вітчизна, в якій ми тільки й можемо бути собою, бути людьми і взагалі – бути. Задля Перемоги ми й повинні підтримувати в собі простір прихованого — цікавитися літературою, слухати гарну музику, вчитися розуміти й сприймати правильно класичне та сучасне мистецтво. Так чи інакше це відіб’ється на наших вчинках».

Related Posts

Залишити коментар