Лікар Анна Кримець: «Роки, присвячені госпіталю, – це історично значущий період для всіх нас»

Не секрет, що успішна діяльність будь-якого медичного закладу залежить від його лікарів – зі старшим медичним персоналом госпіталю щастило завжди. У цьому можна переконатися, зокрема, переглянувши книгу відгуків Центру. Живим прикладом цього є і одна з перших лікарів Центру, завідувачка 2-го кардіологічного відділення, лікар першої категорії Анна Кримець. Щойно приїхавши до госпіталю, її пацієнти відразу поспішають побачитися з улюбленим лікарем. Знайшовши вільну хвилину у щільному графіку, Анна Миколаївна погодилася дати нам інтерв’ю.

Анно Миколаївно, як Ви почали працювати у госпіталі?

Це було моє друге місце роботи після закінчення інституту. Перше – цеховим лікарем на найбільшому на той час заводі «Кузбасселемент» в Кемеровській області. Працювати там було вкрай цікаво, у мене було багато поїздок, в тому числі в Румунію. Але так як мій батько і мій чоловік – українці, ми мріяли жити в Україні. Роботи в Україні було багато, але жити ніде. І ось моя свекруха дізнається про госпіталь. І ми, родина з двох лікарів, приїхали на прийом до першого начальника госпіталю Костянтина Митрофановича Зубкова. Він прийняв нас дуже дружелюбно і запросив на роботу. Сказав, що квартири для лікарів ще не заселені. Ми прийняли рішення і переїхали сюди.

12 вересня 1978 року я приступила до роботи. Прийшла в госпіталь молодим фахівцем, мені було тільки 26 років, до цього я працювала всього 3 роки, включаючи рік інтернатури. Ще не було необхідного досвіду, була без категорії. І тут я потрапляю в міцні руки до старійшин медицини. Для мене назавжди залишилися прикладом перші лікарі госпіталю: Алла Василівна Зубкова – еталон не тільки як професіонала, але і як жінки, Микола Федорович Петько, Іван Іванович Прудкий, Іван Федорович Ронзистий, Олександр Іванович Хоруженко, Парасковія Єгорівна Марусич, Микола Михайлович Савченко, Лідія Петрівна Влох… Я переймала їх досвід і завдяки їм дуже багато чому навчилася. У мене була необхідна опора.

Мене майже відразу ж призначили комсоргом, пізніше – парторгом госпіталю, потім – членом профспілкового комітету. В 80-90 роки крім лікувального процесу, багато уваги приділяла також і громадській роботі.

На той час ми дуже цікаво жили, у нас проходили різні спортивні змагання, концерти, «вогники», посвячення в медичні працівники. Їздили в подорожі – Закарпаття, Білорусь, Прибалтика… Нехай у нас не було пральних машинок, ми виварювали халати, не було і інших сучасних благ. Але життя вирувало. Ми були щасливі і раділи життю.

У 1980 році народився син. Далі йшли категорії, навчання, я пройшла спеціалізацію з кардіології. З 1986 року стала завідуючою відділенням.

Ви пам’ятаєте свій перший робочий день у госпіталі?

Більше запам’яталася сама атмосфера дружнього, відповідального, щирого ставлення, оптимістичного настрою і завзяття. На першому місці роботи у мене були в основному молоді пацієнти, а тут – люди старшого віку, довелося підлаштовуватися.

Як складалося життя після переїзду сюди?

Я народилася в Сибіру, а тут відкрила для себе і полюбила Україну. Циблі – прекрасне селище міського типу, набагато красивіше Переяслава, на мій погляд. Ми відразу взяли город і з задоволенням займалися ним, причому, до цього я була суто міським жителем і ніколи не була в селі. Діти практично виросли на городі, і я вважаю, що дітей і потрібно виховувати, прищеплюючи любов до праці. До сих пір дача залишається моєю «фішкою», віддаю перевагу вирощувати щось незвичайне, наприклад брюссельську капусту. Взагалі, земля – дуже благодатна і корисна річ. Далеко не всі пацієнти прості в спілкуванні, буває важко, так чи інакше, морально ти виснажуєшся. А зміна діяльності, фізична праця на свіжому повітрі, завжди допомагає відновити сили в цьому плані.

Приїхавши сюди, ми стали вивчати Україну, багато подорожували нею всією родиною. Взагалі ця земля для мене дуже багато значить. Мені досі важко говорити українською мовою, але головне, що Україна в серці, це теж моя батьківщина. Батьки приїжджали з Сибіру, і я їздила, возила туди дітей після Чорнобилю. Після розлучення з’явилася можливість повернутися до Сибіру, але мені та моїм дітям не захотілося звідси їхати. Я пишаюся своїми дітьми: дочкою – лікарем-педіатром та сином – військовим, учасником АТО.

Можете  порівняти – яким госпіталь був на початку, і яким є зараз?

Це незрівнянно, прогрес госпіталю дуже сильний. І багато в чому це заслуга нинішнього директора Центру Юрія Олександровича Гріненка. Він завжди намагається йти в ногу з часом, постійно шукає якусь родзинку, чим підтверджує статус нашого закладу. Добре пам’ятаю, як він тільки прийшов сюди працювати, починав звичайним лікарем. Юрій Олександрович зріс і як лікар, і як керівник на наших очах.

Не можна не згадати і першого керівника. Костянтин Митрофанович Зубков побудував цей госпіталь, це – унікальна людина. Він також дуже багато зробив для якісної медичної підтримки ветеранів війни.

Зараз шкодую тільки про те, що коли мені було вже за 40, і була можливість навчатися новим методикам, значно підвищити кваліфікацію, я вирішила, що вже не підходжу за віком. Але як би там не було, найцінніше в роботі лікаря – це досвід, що видобувається щоденною практикою лікування. І завдяки госпіталю цей досвід у мене є. Для мене дуже приємно те, що я сама змогла прийняти безпосередню участь у професійному становленні багатьох лікарів, серед яких Віктор Конченко, Наталія Гріненко, Ангеліна Одинець, Юлія Войцях, Валентина Кавун, Ірина Кузьменко.

Що для Вас Центр?

Для мене госпіталь завжди дуже багато значив. Тут пройшли кращі роки життя – мого і моїх колег. Я приймала на роботу співробітниць, вони навчалися, виходили заміж, потім у них народжувалися діти, тепер уже з’являються онуки… Це здорово! Це історія поколінь. Тому роки, присвячені госпіталю, – це історично значущий період для всіх нас.

Що б Ви побажали Центру?

Я бажаю Центру подальшого існування і процвітання, завжди йти в ногу з часом. Останнім часом госпіталь став дуже сучасним, багато в чому це пов’язано з війною на Донбасі, на жаль. Бажаю госпіталю продовжувати в тому ж дусі, продовжувати йти вперед, успішно повертати здоров’я бійцям і ветеранам, але щоб в країні був мир і після перемоги наші пацієнти більше ніколи не знали війни. Всім співробітникам бажаю здоровʼя, благополуччя, взаємоповаги, взаємопідтримки і радості в житті!

Дарія Кривошея

Залишити коментар